Мені вже вдруге доводиться їхати поїздом Київ – Маріуполь, тому на слові “Волноваха” стає зрозуміло, що сусіди по купе прямують до так званої днр.

«Добридень!» – вітаюся українською із сусідами в купе поїзда Київ – Маріуполь. На мить в повітрі настає тиша. «Поїздка у 18 з половиною годин. Буде веселою», – подумки відзначаю я.

«Добрый день!» – вітаються зі мною сусіди за якусь мить. Але водночас дивляться на мене з якоюсь недовірою. Зі мною їдуть літні чоловік і жінка. У купе сидить їхній син, якому з 50 років і який прийшов проводити батьків в далеку путь. «Позвоните утром с Волновахи и потом… – каже моїм сусідам син, знову настає пауза. – Главное, чтобы все прошло нормально».

Мені вже вдруге доводиться їхати поїздом Київ – Маріуполь, тому на слові “Волноваха” стає зрозуміло, що мої сусіди прямують до так званої днр.

Дорогою розмова з сусідами не клеїться, тому кожен займається своєю справою: я читаю книжку, чоловік бурчить, а його дружина намагається вгамувати оте буркотіння. Час від часу парочка видає цікаві репліки, ніби намагається заманити мене до розмови.

«Что это за станция?» – питає чоловік дружину на одній із зупинок. «Не знаю. Наверное, ее переименовали. На Украине все переименовывают», – відповідає йому жінка.

Спершу в мене був порив втрутитись в розмову і розповісти, що це за станція, і що в Україні багато станцій все ще зберігають старі назви, хоча давно пора було їх змінити. Але все ж вирішив вчинити інакше: не втручатись і спостерігати за поведінкою сусідів.

На цьому цікавинки не закінчились. За якусь годину жіночка поставила чоловіку оригінальне питання: «А зачем им этот безвиз нужен?». Я відволікся від читання і, намагаючись стримати сміх, чекав завершення цього діалогу.

«Я слышала, что это (безвиз) хорошо для студентов, но у их родителей все равно нет денег, чтобы отправить детей на учебу в Европу», – продовжила свою думку жіночка. «Я тоже этого не понимаю», –  сухо відповів чоловік.

Після невдалих спроб спровокувати мене на дискусію мої сусіди дістають українську ковбаску і починають її апетитно наминати. Жіночка при цьому захоплено згадує, як купувала курячі стегна в київському супермаркеті і які вони були смачні. Поволі ковбаси стає все менше, а кулінарні розмови потроху стихають. Наближається ніч…

Настає ранок. Я прокидаюсь на станції Комиш-Зоря. Мої сусіди вже снідають. Після сніданку вони починають перепаковувати речі.

«Спрячь рубли, чтоб украинцы не прикопались», – стиха наказує чоловік своїй дружині.

Поїзд тихесенько повзе по славнозвісному перегону Комиш-Зоря – Волноваха. На кількох станціях військові вантажать танки і вантажівки на залізничні платформи. Вздовж колій ми проїжджаємо кілька таборів військових. Виникає враження, що лінія фронту проходить вздовж залізниці.

Хвилин за 40 до Волновахи провідниця починає шмигати по вагону і галасувати: «Пассажиры, Волноваха! Кому в Донецк, есть машина до блокпоста».

На фоні біганини провідниці заворушились і пасажири: «Алло! Игорь, вы везете сегодня людей в Донецк? Василий, у вас еще есть места в машине?»

Таке враження, що ми під’їжджаємо до кінцевої зупинки, і пасажири поспіхом замовляють таксі. Згодом мої здогади справдились.

І ось ми наближаємось до довгоочікуваної Волновахи. На платформі стоїть кілька десятків автівок, переважно без позначок, але зрозуміло, що це все таксі. У Волновасі, дійсно, виходить половина вагона. Зупинка триває 20 хвилин, відбувається заміна тепловоза на електровоз. Гілка на Маріуполь віддаляється від станції трохи в бік, тому здається, що ми їдемо назад. На платформі вже пусто – ні людей, ні машин.

Дорога назад. Я сідаю у той же поїзд, який тепер прямуватиме до Києва, але вже в інший вагон. І знову так само вітаюся, і знову та сама насторога. Поруч зі мною знову їде сімейна пара, але цього разу трішки молодша за моїх попередніх попутників.

Тільки-но поїзд рушає, жіночка телефонує доньці, яка живе в Києві і розповідає про сьогоднішні пригоди: «Ты представляешь! Так званий дрн-ский пост полдня не работал. Просто никого не пускали. Только в обед начали пускать, такой кошмар начался. Мы еле проехали».

І знову зі мною їдуть мешканці так званого днр. Цього разу питань про безвіз і перейменування не виникало. Одначе без цікавинок не обійшлося: здивувала провідниця, коли я купував чай. Віддаючи решту вона всмалила таку фразу: «У меня гривны нет, могу дать сдачу рублями. Или подожди, пока насобираю гривен»

У мене на якийсь час відняло мову. Провідниця і рублі. “Де я?”, – розмірковував я. І тут на думку спало наступне: колись я дивився дані про ПАТ “Укрзалізниця” в Єдиному державному реєстрі і довго дивувався довжелезному переліку сфер діяльності, але здається, валютних операцій там не було. Може, “Укрзалізниця” і таким вже займається. Все-таки ця справа прибутковіша, ніж возити пасажирів у прифронтову зону.

Пише: Микола Засядько , ЦТС