Чи можлива в Україні ідеологія зеленізму

фото: president.gov.ua

Держава без ідеології: Від кучмізму до “зеленого” лібертаріанства

41% українців досі вважають себе одним народом з росіянами, а 55% – ні. Такі дані соцопитування, проведеного групою “Рейтинг”. Хтось назвав це опитування маніпулятивним, звернувши увагу, що оприлюднення його результатів збіглося в часі з Хресною ходою так званої УПЦ МП. А хтось не побачив у ньому нічого дивного, адже серед цих 41% переважають прихожани московської церкви та виборці ОПЗЖ й інших проросійських політсил. Та і в регіональному розрізі все традиційно: там, де домінують російська мова і церква, в окремішність українців і росіян вірить менше громадян, аніж там, де домінують українська мова, ПЦУ чи УГКЦ.

Утім, проблема глибша, аніж мовно-релігійний розподіл. Вона в тому, що за 30 років Незалежності у нас окрім ідеології державотворення, під яку можна підігнати будь-що, інших ідеологій не було. Були їхні ерзаци. Певним виключенням можна вважати хіба кучмізм, який за правління самого Кучми набув здебільшого негативних оцінок.

Спробуємо в загальних рисах описати положення цієї ідеології. У міжнародній політиці – багатовекторність. Це давало можливість одночасно йти в НАТО і Європу та в структури СНД і ЄврАзЕс, нікуди насправді глибоко не інтегруючись. За таку геополітичну невизначеність Кучму критикували і з прозахідного, і з проросійського таборів. До речі, в Україні досі значна кількість громадян залишаються вірними архетипу “моя хата скраю”, тобто, не бажають вступу ні до євроатлантичних, ні до сформованих Москвою союзів.

У гуманітарній політиці підтримувалася релігійна поліконфесійність, яка, з одного боку, дала можливості для розвитку церков, але з іншого – конфлікт між УПЦ КП та УПЦ МП лише поглиблювався. В країні за правління Кучми також не особливо переймалися українізацією. Неоднозначними були й кроки в економіці: важко, але вдалося зупинити економічне падіння і забезпечити поступову стабілізацію, однак саме при Кучмі рясно зросли олігархічні клани, у тому числі регіональні. Які у подальшому мали значний впив на політичне життя країни.

До кінця каденції Кучми стало зрозумілим, що ідеологія “і нашим, і вашим”, вже не працює. Це, власне, підтвердив Майдан 2004 року та його протилежність – антимайдан. Дали про себе знати всі внутрішні розколи, які намагалися заретушувати ідеологемами про єдність (нагадаємо, вона була навіть у назві пропрезидентської партії “За єдину Україну!”), про економічний прагматизм, самодостатність і так далі.

Наступник Кучми, Віктор Ющенко, багато уваги приділяв ідеологічним питанням, зокрема – увіковіченню пам’яті жертв Голодомору. Однак головна проблема формування державної ідеології за часів Ющенка полягала в тому, що цінності, які впроваджувалися у свідомість українців, сприймалися здебільшого тією частиною громадян, яка завжди ідентифікувала себе з Україною, українською історією і культурою. Натомість опоненти Ющенка змогли успішно впровадити у свідомість іншої частини громадян свою ідеологію, покруч “совка” і “русского міра”. І це спрацювало на президентських виборах 2010 року.

За Януковича спробували повернутися до окремих елементів ідеології кучмізму, приміром, до багатовекторності. Однак політичні еліти, що привели до влади цього президента, були приречені втекти від Європи і злигатися з Росією через укорінену в їхньому світогляді малоросійську меншовартість.

При Порошенку формувалася національна ідеологія, яка складалася з тріади армія-мова-віра (АрМоВір). Але, як показали президентські вибори 2019 року, світоглядні засади, які об’єднали всі сильні нації, поступилися порожній за змістом, але, виявилося, дуже привабливій ідеології “за все хороше і проти всього поганого”.

А на тріумфальні для себе парламентські вибори “слуги” йшли з ідеологією лібертаріанства. У політологів це викликало сміх, адже лібертаріанство є синонімом анархо-капіталізму, ідеології, що сповідує ліквідацію держави на користь індивідуалізму в умовах вільного ринку. Справжні лібертаріанці виступають проти податків, загального військового обов’язку і взагалі проти будь-якого примусу з боку держави. Законотворча діяльність “слуг” та рішення виконавчої влади дуже швидко довели, що лібертаріанство було лише передвиборчою фішечкою для любителів незрозумілих іноземних слів.

Ідеологія за Зеленського: “какая разніца”, патріотичний поворот і… невідомість

Неповних два з половиною роки президентства Зеленського засвідчили, що жодної державної ідеології сформовано так і не було. Влада і далі намагається набирати рейтингові бали на дражливих для українців темах.

Українців дратувала недоторканність депутатів? Нардепів зробили доторканнішими, але після цього дивним чином помітно знизився інтерес до них з боку слідчих і особливо антикорупційних органів. Українці хотіли закону про імпічмент президента? Ось вам, закон є, але за ним відправити президента у відставку неможливо. Хотіли народовладдя? Є закон про всеукраїнський референдум. Однак успішно провести його можна лише у випадку зацікавленості самої влади. На черзі ще один закон – про олігархів, яких також не люблять українці. Та це все не ідеологія і не стратегія, яка на ній ґрунтується, а серіал все того ж “за все хороше і проти всього поганого”. Його найслабший бік у тому, що список “поганих хлопців” і дражливих тем колись вичерпається, а “все хороше” – припинення війни, зниження тарифів, зарплати “хоча б як у Польщі” – ніяк не наближується.

Згадаємо, що попервах Зеленський намагався вибудовувати космополітичну ідеологію “какая разніца” і паралельно шукав проект, навколо якого можна об’єднати країну. Так з архівів часів Януковича витягли задумку провести в Україні зимову Олімпіаду. Потім відмовилися, замінивши “Великим будівництвом”. Загалом це правильний крок, однак на національну ідею не тягне. Люди сприймають ремонт доріг, реконструкцію шкіл, садків і так далі як те, чим держава і має займатися, а не як предмет окремої гордості.

Читайте також: “Культ особи” і “символи віри”: Коли книжку Мендель вивчатимуть в школі

Починаючи із зими влада різко повернула від космополітизму у націонал-патріотичному і євроатлантичному напрямку, і це почало приносити рейтингові бали. Очікувано, адже всі соцопитування демонструють високий рівень підтримки українцями курсу на НАТО і ЄС, підтримку українізації тощо. Тобто, тих важливих смислів, які лягли в основу ідеології часів попередників. Проте залишається відчуття штучності такого повороту, його нетривалості. Останній приклад: Зеленський у привітанні до Дня Хрещення Русі дуже гарно “відбрив” зазіхання Путіна на українську історію і дав зрозуміти отим 41%, що ми з росіянами – не один народ. При цьому влада нічого не робить для того, щоб розблокувати закон, який зобов’язує УПЦ МП перейменуватися в РПЦ в Україні, що позбавило би країну-агресора важливого важеля впливу на свідомість багатьох наших громадян. Бо одна справа – ходити в Московський патріархат УПЦ, а інша – Російську православну церкву.

Соціологи констатують: серед українців є не лише велике розчарування в державі, але й велике відчуття страху, що вони помилилися з Зеленським.

Перепробувавши перед ним всі можливі варіанти з правителями, ідеологіями, моделями правління. Тобто, страшить невідомість майбутнього. З одного боку цей страх сприяє високому рейтингу Зеленського – краще так, аніж гірше – з іншого Зеленський не дає відповіді на питання, якою є наша спільна мета. Ми не про загальні фрази, а про конкретну ідеологію на рік, два. Байдуже, як вона зватиметься – зеленізм, зеленськізм, доктрина Зеленського. Чи залишиться безіменною. Ця ідеологія не обов’язково має подобатися всім, навколо неї можуть точитися дискусії. Головне – вона повинна містити не набір відсторонених смислів, а магістральну стратегію: що влада зробить для економічного зростання, для подолання бідності, для посилення нашої геополітичної ролі, для виходу з тупика по Донбасу. Ще не так давно президент говорив про можливий референдум по останній проблемі. То буде він чи не буде? Поки виходить, як у відомій рекламі – взула і забула. І так не лише по цій темі.

З огляду на високий рейтинг, відсутність реальних конкурентів, сприятливу макроекономічну кон’юнктуру, олігархічний консенсус, який забезпечує лояльність центральних телеканалів, саме зараз є можливість вийти до народу з такою ідеологією. Бо час невпинно спливає, а з ним і віра виборців у спроможність держави.