Що залишилося від шахтарського міста Стаханов в “ЛНР”

Фото: Ігор Птицяvk.com

В 2015 році Стаханову у рамках декомунізації України повернули історичну назву Кадиївка. Тут і досі багато говорять про шахтарські рекорди, але в місті закриті всі 14 шахт. В Стаханові регулярно святкують ювілей “стахановського руху”, однак про незавидну кончину пияки Олексія Стаханова в психіатрії намагаються не згадувати.

Без роботи, електротранспорту та перспектив – розповідаємо, як виживають мешканці міста “трудової шахтарської слави”, де працювати вже майже і нема де.

Як місто радянських рекордів намагалися перетворити в “козацьку республіку”

До середини 2014 року Стахановом керував “регіонал” Юрій Борисов. Його арештували у Бердянську з обвинуваченням у посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України через те, що він організував і забезпечив проведення в Стаханові незаконного референдуму “ЛНР”. Проте у 2017 році суд його виправдав і невинуватий Борисов загубився десь в Україні, відтоді про нього ніхто не згадував.

А містом залишився керувати від імені “ЛНР” бізнесмен і “регіонал” Сергій Жевлаков – давній конкурент Борисова, він очолював місто двічі за часів України, а в окупаційну адміністрацію його призначив Павло Дрьомов – так званий отаман “казачої нацгвардії”. До свавілля “русской вєсни” Дрьомов був просто місцевим муляром, а після того, як отримав владу, замахнувся на створення  “казацької” “Стахановської народної республіки”, не підпорядковувався ватажкам “ЛНР” в Луганську і їхнім російським кураторам. Казаки тримали в жаху все населення, віджимали бізнес, автомобілі і будинки, грабували і саджали людей на підвали, а Дрьомов, тим часом піднявся з колін і роз’їжджав на новенькому позашляховику. Тим часом Стаханов страждав від влучень снарядів в житлову багатоповерхову забудову. І сьогодні в мікрорайонах “Ромашка” та “Південний” можна знайти посічені снарядами стіни будинків і заклеєні хрест-навхрест вікна.

Незадовго після того, як Дрьомов заявив про компромат на тодішнього ватажка “ЛНР” Ігоря Плотницького і показав відому флешку (вміст якої, втім, так і залишився таємницею), його ліквідували. Дрьомов повертався з власного весілля і його підірвали в новому авто.

Також Стаханов “прославився”, як місто, де народився перший ватажок “ЛНР” Валерій Болотов і екс-“голова” “народної ради” “ЛНР” Олексій Карякін. Окупаційним мером у місті і досі залишається Жевлаков, якому вдалося домовитися і уникнути долі Дрьомова. Діти Жевлакова – син і дочка живуть у США.

“ЛНР” в Стаханові продовжує “вбивати” залишки промисловості

У кращі часи в Стаханові працювали металургійний, коксохімічний, вагонобудівний, феросплавний, рудоремонтний, сажовий заводи, а також чотири шахти. У місті виробляли свій хліб, молоко, морозиво, ковбасу, працювала швейна фабрика, ходили трамваї. Зараз більшість з цих підприємств закриті та зруйновані: руку до цього доклали як “міцні господарники” з “Партії регіонів”, зокрема вищезгадані Жевлаков і Борисов, так і теперишня окупаційна влада.

У півсили дивом працюють феросплавний і вагонобудівний заводи, які бойовики “націоналізували” в 2017 році. Обидва цих заводи в 2014 році служили базами для бойовиків, тому мають серйозні руйнування інфраструктури.

Вагонобудівний завод раніше був найбільшим виробником залізничних вагонів і запчастин до них і належав українському олігарху Костянтину Жеваго. Головним замовником продукції до війни у підприємства була “Російська залізниця”. Сьогодні працівники підприємства сидять без замовлень і виробляють сміттєві баки для потреб місцевих комунальників. Росія відмовилася забезпечувати підприємство замовленнями: країна-окупант не визнала місцеві “сертифікати” на продукцію. Листи робочих СВЗ до президента Росії Володимира Путіна результату передбачувано не принесли. З більш ніж 8000 робітників на підприємстві залишилося не більше 500.

Феросплавний завод перейменували у “філію №13 ЗАТ”Внешторгсервіс”. За словами робітників, на підприємстві фіксуються регулярні збої у постачанні сировини. Продукцію теж продавати нема кому: на ринки України шлях закритий, а на Росії і своїх подібних підприємств вистачає.

Завод “Екіна” (колишній Алмазнянський металургійний) після більш ніж столітньої успішної роботи розпиляний “російськими визволителями” на метал: залишки металу з території підприємства вивозили навіть цього літа.

Всі 14 шахт “Стахановвугілля”: закрилися ще в лихі 1990-ті завдяки тим самим “міцним господарникам”. Від тої шахти, де Олексій Стаханов встановив свій пропагандистський рекорд, не залишилося і каменя на камені.

На цьому місці була шахта “Центральна-Ірміно”. Фото: politexpert.net/Сергей Никифоров

З роботою і раніше в місті було туго, а сьогодні й поготів: більшість стахановчан ледве зводять кінці з кінцями. Середня зарплата в промисловій сфері Стаханова становить 12 000 російських рублів (близько 4600 гривень), в комунальній сфері 10 тисяч (3850 грн). Не дивно, що містяни, особливо молодь, масово залишають депресивне місто: з колись більш ніж 100-тисячного Стаханова в місті залишилося не більше 70 тисяч людей.

У Стаханові на сьогодні працюють медичне і педагогічне училища, промислово-економічний технікум, а також декілька коледжів. Але в молоді єдине бажання після закінчення навчання – поїхати звідси.

“Перспектив нуль. Роботи немає, ввечері вийти немає куди, місто ніби мертве. Навіть після того, як комендантську годину тимчасово призупинили. Я, як і багато друзів, хочу виїхати звідси. Та хоч куди, аби не гнити тут. Яке тут майбутнє? Або армейка, або спиватися”, – каже юнак, який в цьому році тільки закінчив школу.

Стаханов разом з промисловістю позбавляється і цивілізації

Житлово-комунальна сфера Стаханова ще при управлінні “міцних господарників” з Партії Регіонів була у вкрай поганому стані. Бойовики “ЛНР” її зовсім доконали: через регулярні обстріли в місті багато покрівель, стін і вікон були пошкоджені.

До того ж, у Стаханові абсолютно знищена система централізованого опалення, також завдяки “регіоналам”, які не вигадали для міста ніякої альтернативи, просто закрили котельні і порізали труби. Ті мешканці, у яких є гроші, встановили собі системи індивідуального опалення. Незаможні залишилися замерзати біля холодних батарей або викладають прямо в квартирах грубки-буржуйки.

Воду в Стаханові подають, як і в більшості міст “ЛНР”, за графіком. Деякі райони отримують її кожен день по кілька годин. Жителі околиць бачать воду в кранах раз на дві-три доби. У місті є свердловини, колодязі і криниці, де стахановчани можуть набрати собі води, проте її якість залишає бажати кращого. Місцева СЕС такі експерименти не схвалює, хоча на сайті “адміністрації” список колодязів і свердловин регулярно оновлюється.

У Стаханові раніше курсували трамваї і тролейбуси. У 2007 році завдяки меру Борисову і команді з “Партії регіонів” трамвайний рух, що проіснував у місті шахтарів понад 70 років, було припинено.

Роком пізніше “наказали довго жити” і тролейбуси. Останні три стахановських “ЛАЗи” міська влада встигла передати в 2014 році в Лисичанськ. А тролейбусну лінію та тармвайні рельси Борисов разом з командою здали на металобрухт, на чому непогано заробили.

У зв’язку з демонтажем трамвайної колії, дороги в центрі Стаханова розкурочили, їх досі не можуть привести вдо ладу. Невеликий ремонт центрального полотна на проспекті Леніна та вул. Хмельницького тільки пускає пил в очі: виїжджаючи з центру, замість нового асфальту з’являються традиційні ями.

Уже восьмий рік порожніє будівля залізничної станції “Стаханов”, розташована у сусідньому місті-супутнику Алмазна. Раніше тут курсував дуже популярний поїзд “Донецьк-Москва”: мешанці й до війни їхали звідси на заробітки. Сьогодні на заіжавілій колії росте трава, а на території вокзалу замість гудків тепловозів чути лише гавкіт зграй бродячих собак. У зв’язку з припиненням залізничного руху занепала і Алмазна. Раніше тут розташовувалися молокозавод і холодокомбінат – тепер вони також зруйновані.

Кінотеатри закриті, але пропаганди хоч відбавляй: Як відпочивають в Стаханові

Майже єдиною гордістю в сучасному Стаханові є парк культури і відпочинку “Гірник”. Тут розташовані атракціони: “Веселі гірки”, “Чортове колесо”. Це радянська спадщина, але приведена до ладу, все відремонтовано та свіжопофарбовано. На алеях, вимощених новою плиткою, горять сучасні світлодіодні ліхтарі. Секрет успіху стахановського парку в тому, що він приватний: господарі ретельно стежать за порядком. Тут люблять проводити свій час молоді пари, а також матусі з дітьми.

Раніше у Стаханові працювали два кінотеатри “Шахтар” та “Мир”. Перед війною в “Шахтарі” замість кінофільмів стали торгувати продуктами: будівлю викупила відома мережа українських супермаркетів. Зараз “Шахтар” покинутий.

Незавидна доля спіткала і кінотеатр “Мир”: два роки тому красива майже столітня будівля у центрі міста будівля згоріла. До 2014 року тут показували новинки світового кінематографу. Після окупації господарів кінореатру поставили перед вибором: транслювати російські піратські копії, або закриватися. Вони вибрали друге – закрили кінотеатр і виїхали. Будівля до пожежі стояла порожня – так ніхто тут кінопоказ і не організував.

Кинотеатр “Мир” у 2017 році. Фото: Игорь Птицаvk.com

Загалом у місті немає де молоді проводити вільний час. Нічні клуби не працюють, кінотеатри закриті, є окремі спортивні секції, але багатьом на їх оплату не вистачає грошей.

Проте в місті багато проросійської пропаганди. На в’їзді розміщений величезний бігборд “Стаханов – російське місто” і великий триколор. Мізки місцевим жителям щедро промиває “Казача медіа група”. Раніше в її склад входив телеканал “Новий канал Новоросії”, “Казаче радіо” і газета “Казачий вісник”.

У минулому “казаки” телеканал прикрили через малу прибутковость, а цього літа припинило мовлення і “Казаче радіо”.  Дрьомов помер, а його “казача справа” живе. Зі сторінок “Казачого вісника” зникли статті опозиційного характеру, що дозволяє виданню існувати досі: в “ЛНР” всі газети загнані в “державний концерн” “Луганьмедіа”, а нечисленні приватні видання жорстко цензуруються.

Незважаючи на те, що і до війни Стаханов не був успішним містом на Луганщині, ці часи мешканці згадують з ностальгією.

“До війни тут було навіть добре. Зараз –хоч вовком вий. Не місто, а руїна. На Росію надії немає – вона звідси висмокче всі соки і кине. А про повернення України залишається тільки мріяти. Чи дочекаємося?” – задається питанням анонімний стахановчанин.