Дві жінки, що їхали поїздом в ОРДЛО з Києва та Польщі розповіли я їм живеться

Нічний потяг на Краматорськ. У купе зі мною дві жінки: одна живе на території окупованої Донеччини, інша – окупованої Луганщини. Одна їде від дочки з Києва, інша – від дочки з Польщі. У обох онуки – радість, якою вони діляться.

Звісно, вони не вживають слово окупація, і взагалі остерігаються говорити про щось умовно політичне. Діти – це те, про що можна… Завжди… Хіба за це хтось осудить? Хто не хоче, щоб дітям було добре, навіть краще, ніж самим батькам?

Вони обидві радіють, що їхнім дітям краще. Самі не можуть виїхати “звідти”, бо доглядають за своїми старенькими батьками.

Їхнє життя тепер постійно МІЖ такими різними світами. Вони долають дорогу туди-сюди, туди-сюди, Київ-умовний населений пункт “там” (назви вони не називали), Варшава-Київ-умовний населений пункт “там”, між Європою, Україною і невідомістю…

Жаліються на погану логістику, на черги на КПВВ, на холод і болото, і на те, що ось взуття тепер попсується, бо в Києві сухо, і можна було в чобітках гуляти, а на КПП і далі нема нормальних доріг та бруд під ногами…

І ще їм так хочеться весни… Весни хочеться усім. І мені теж. І я кажу їм про це. Не ставлю складних запитань. Хочеться просто слухати про їхнє життя.

І вони говорять, говорять… Самі… Особливо та, що молодша. Говорить без упину і посміхається…

Не знаю, що вони думають про те, що “там”, і про те, що “тут”. Але нічого поганого про Україну не кажуть. Розповідають про побут, про якісь щоденні клопоти…

Я делікатно запитую про те, що, мабуть, відчутний контраст, бо де Варшава, а де… Посмішка зникає, вона киває головою.

“Все ничего, вроди и нормально все… Но, вот как будто бы давит что-то и дышать нечем…” – і в цій фразі все, і запитувати більше нічого не треба.