Де у Кропивницькому історичний смітник?

Де у Кропивницькому історичний смітник? Як не дивно на засмічених пагорбах з місцевою назвою «вали». Це романтизовані прихильниками «руського міра»  забур’янені залишки того, що колись було фортецею святої Єлизавети. Навколо цих двох маркерів «свята» та «фортеця» три десятки останніх років спекулятивно гарцюють апологети колоніального минулого краю. Десятки публікацій на цю тему за ці роки переконливе тому свідчення. Але це історичне місце з колоніального минулого краю і насправді у своїх глухих закутках є смітником.

Саме про це пише в своїй статті законспірована під псевдонімом журналістка  Зоя Красинська. Але псевдо Крисинська авторці пасувало б більше. Тож ця особина дуже переймається долею земляних залишків того, що було фортечними валами. А ще багато хто пащекує про якусь унікальність того, що ніби тут було, і що все це треба поновити. Фортецю-близнючку  цієї єлизавениської, іншу, яка носила  ім’я  святої Анни  під Новочеркаськом, як «предмет слави російської зброї» зрили і зрівняли самі росіяни… і посадили там городи. Картоплю – її їсти можна, а от мріями про міфічних туристів у закутку Європи ніхто себе ще не прогодував. Так з своєю фортецею вчинили самі росіяни, а от нам в Україні, як кажуть самі росіяни – «нє ймьотся» виставитися на туристичний показ.

Інші апологети «русской слави», яку вони маскують під пошуками істини в історичній давнині  дуже ретельно вивчають залишки  уцілілих документів тої доби, другі розповідають нещодавно новоутворений міф про святу Єлизавету, треті навіюють маячню про туристичну мекку в центрі України. Так і живуть ці люди у мріях, фантазіях і мареннях. А вийдеш на вулицю, точніше  до тих  заворожуючих їх валів,  а там смітник – шприци, пластикові пляшки, поліетиленові пакети,  тріски, друски і «некоровячі бомби». А от якщо прижмурити очі,  а потім зовсім закрити, то ввижаються дами і гусари, туристи і бакси, і світить сонечко над тією ідилією. Та от на Росії все не так, а інакше, бо на місці  фортеці сестри-близнючки садять картоплю і вирощують огірки на засолку і закуску. Практично, реально, і ніяких дивацьких вивертів. Випив, закусив, і ніяких історичних проблем.

А от в нинішньому Кропивницькому, який мріяли перетворити знову в Єлісаветград вже років з тридцять, а до того зовсім  чомусь мовчали, втовкмачують, що ця «фортеця» пам’ятка не то історії, не то культури. Не зрозуміло хто, що і коли почав охороняти щось на правобережних пагорбах Інгулу, які до 1740 року юридично були турецьким берегом? Чи є  про це якась постанова уряду незалежної України? Багато хто її почав шукати. Кивають нібито у бік міністерства культури. Пагорби в бур’янах називати пам’яткою культури якось дивно. Багатьом у місті здається, що вся ця метушня з пам’яткою та дослідженнями «надр фортеці» розпочата для того, щоб завадити будівництву кафедрального собору ПЦУ. Шукають за цими валами криниці, підземні ходи та лабіринти, і навіть патякають про водогін. Мабуть ще з  помпою на електричному приводі… і це в ХVIII столітті!

Так от згадана вище пані  нещодавно започаткувала у ЗМІ і «голландський слід». Ця збуджена мріями панночка, описуючи смітники на історичних  пагорбах, пише і захоплено пропонує: «Фортеця має статус історичної пам’ятки. Це означає, що руйнувати і перебудовувати її не можна, а треба берегти та ще й по можливості туристам показувати. Як це роблять, приміром у форті Буртанж (іноді пишуть Буртанге) поблизу міста Гронінгена (Нідерланди). Фортеця старша за нашу років на 200, а на вигляд – як новенька! Хоча була в занепаді, але в середині минулого століття уряд реставрував форт і тепер там чотири музеї під відкритим небом, проживають кількасот людей (головним чином працівники цих музеїв), а також постійно проходять фести реконструкторів та косплеєрів. Відповідно туристи звідти не вибувають.»

Так то звідти, а звідси?  Дико порівнювати цивілізовану  Голландію з напівдикою, ледве і не до кінця звільненою з ординського полону Україну.  Що перебудовувати і руйнувати залишилося за  тими забур’яненими пагорбами?  Вона в опусі перелічує всі зайві на її розсуд споруди. Та за тими валами  вже давно  історично і послідовно, ніби символічно, утворився цвинтар імперії – її жертв та її захисників. А ще там є окремий цвинтар для котиків і собачок за сумісництвом. До речі, наявність цвинтарів на цій території знову дуже символічна, бо  відображає падіння  вже  двох імперій – російської  та її радянської модифікації. І що тепер за пропозицією автора такого проекту знову перезахоронювати останки воїнів в іншому місці, щоб все було історично? А де взяти кошти для реалізації цієї  масштабної маячні? Поцупити з фонду боротьби з коронавірусом?

А ще є цікавий для порівняння історичний аспект того згаданого форту та наших лише валів. Форт був побудований в 1593 році за наказом Вільгельма I Оранського . У цей період голландці боролися проти іспанського панування над  їх  територіями, а в державі велася визвольна війна, більш відома, як Вісімдесятилітня війна . Первинною метою побудови був контроль над єдиною дорогою між німецькими графствами і містом Гронінген , а також створення перешкоди пересуванню і маневрування іспанських колоніальних  військ на місцевості . Не важко здогадатися про що там розповідають голландські гіди туристам з Європи та Америки. А у нас  з значенням і побудовою колишньої фортеці  все навпаки, вона просто колоніальна!

Варто звернути увагу і те, що у нас має місце і не замок, і не якась велична фортеця, як в Луцьку, Дубно, Мукачевому чи Хотині. Стосовно фортець то вони були неприступними, і такими,  що бувало переходили з рук в руки.  Росіяни з фортецями, які вони брали не церемонилися, а просто нищили.  Що сталося з фортецями в Азові, Ізмаїлі чи Очакові? А де фортеця Хаджибей, яка брала початок від фортеці Коцюбеїв збудованої більше  шестисот років тому?

То ж читаючи і аналізуючи публікації  кропивницьких  ЗМІ стосовно історії  краю, фортеці та нібито святої іудейки Єлішеви, кидається і вічі те, що агенти впливу та агент ФСБ в темну не нудьгують, і не сидять склавши руки. В їх арсеналі димова завіса з туману і дурману, фейки, відверта брехня, тиск і навіть залякування. І тому «фортечна справа» та інші з цього діапазону залишаються не закритими.

І ніхто чомусь не розплющує очі, щоб побачити навколо разючу дійсність – смітники та гармидер у охоронному  просторі «фортеці». Крім розмов про цю проблему лише малоефективні і не  дуже дієві громадські акції. Не дивно, що за таких сміттєвих інтер’єрних обставин  навколо засмічуються  навіть свідомість і голови  містян байками та фейками  від «романтиків руського міра». Куди не кинь, тільки розмов про удавану світу та «реконструкцію» фортеці для багатих пребагатих туристів. Місцеві спільноти ФБ переповнені російськосхибленими. Вже років п’ятнадцять марять послідовно пам’ятниками Кутузову, Ушакову і навіть «святій Єлизаветі». З Ушаковим дуже цікаво. Згаданий адмірал Ушаков, пам’ятник якому вже робили спробу замовляти, так само, як і Кіров ніколи не був у наших краях. Після цих спроб стосовно адмірала та  міста Кропивницького народився анекдот історичного змісту. В Миколаєві на інгульській верфі на воду спустили чергове судно, і адмірал з матросами перепилися на радощах та помилково попливли по Інгулу в протилежному напрямку. Так вони і опинилися в тодішньому Єлисаветграді. От і вирішив дехто на честь тієї події спорудити у обласному центрі пам’ятник адміралу Ушакову.

Жарти жартами, але натиск «русского міра» в часи гарячої, холодної та гібридної війни з північним сусідом зовсім не дає підстав ставитися до таких спроб, як до жартів. По Гебельсу найневірогідніша брехня має право на успіх. Тому в  Кропивницькому не криючись орудують історики Чорний, Тупчієнко, Сінченко, напівісторик Шляховий, журналісти Бажан, Полулях, Несен та інші ще законспіровані Крисинцькі. Мрія та марення про Єлисаветград гріє їхні  проросійські душонки. І з цим вантажем члени цієї команди п’ятий рік товчуться перед Верховним судом України. Здається, марна надія на повернення колоніальної назви розкопана на смітнику історії з купи вонючої російської  брехні.

Василь Чорний

Де у Кропивницькому історичний смітник?