Окрему дільницю в колумбарії Байкового кладовища збираються виділити для перепоховання жертв радянського режиму

«Меморіал» імені Василя Стуса та Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих звернулись до влади Києва та до Кабміна України з пропозицією створити на території Клумбарія на Байкового кладовища  місце для перепоховання та вшанування пам’яті жертв радянських репресій.

Дисиденти та активісти наголошують, що всі жертви радянських репресій, мають бути гідно вшановані та незабуті. Наразі, досить часто, при перепохованні виникають проблеми з тим, що місця виділяються досить далеко, навіть за межами Києва.

Як відомо, політичні в’язні часів СРСР – жертвували своїм життям заради майбутнього покоління, вони були свідомими борцями і не мали ілюзій на рахунок своєї власної долі, чітко усвідомлювали, що «комуністична-машина» їм цього не дарує, вони знали, що за ними рано чи пізно прийдуть, але вони боролись за свої ідеали.

“Байкове кладовище є найвідомішим місцем поховання відомих людей, які внесли особливо цінний внесок в розвиток громадянського суспільства. З огляду на історичну цінність жертовної, героїчної боротьби з комуністичним режимом дисидентів та політв’язнів, вважаємо виділення окремої ділянки під такі поховання на території колумбарію Байкового кладовища вкрай необхідним кроком для вшанування пам’яті цих людей, а також ознакою відповідальності влади і суспільства перед в’язнями совісті “, – сказано в зверненні.

Нагадуємо: Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» Київ (Україна)

Спецділянка НКВС УРСР (1937-1941) – місце таємного поховання жертв масових політичних репресій.

19-му, 20-му кварталах Биківнянського лісу міста Києва. 

 

Правда про спецділянку НКВС УРСР розташовану у 19 та 20 кварталах Биківнянського лісу під Києвом впродовж років існування Радянського Союзу була надійно схована від власних громадян і тим більш від світової спільноти за грифом «Цілком таємно» у архівах НКВС, пізніше КДБ. Співробітники НКВС які приймали участь у масових розстрілах 30-х років або були залучені до них у якості допоміжного персоналу, давали довічну підписку про нерозголошення цієї таємниці. Встановленою ціною розголошення було їхнє власне життя.

Таємна спецділянка НКВС УРСР почала свій відлік 20 березня 1937 року після прийняття президією Київської міської ради рішення про відвід та відмежування земельної ділянки «для спецпотреб НКВС УРСР» у 19, 20 кварталах Биківнянського лісу. Це було викликане тим, що інші місця поховання жертв більшовицького терору у місті Києві (Лук’янівське та Байкове кладовище) були вже вщент переповнені і чутки про ці поховання почали розповсюджуватись серед киян. Будувати таємну спец ділянку почали на весні 1937 року і до серпня 1937 року будівництво було завершено у вигляді високого, більш ніж 3 метрів дерев’яного суцільного паркану зеленого кольору поставленого по всьому периметру спецділянки і обнесеного колючим дротом. На вході до спецділянки були встановлені ворота, праворуч від них знаходився будинок охорони та по периметру стояла сторожова вишка. До спецділянки була побудована додаткова під’їзна дорога.

Рішення про початок масових репресій 1937–1938 років було прийнято на XVIII з`їзді ВКП(б), згідно з яким Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року № П-51/094 приймає своє рішення «Про антирадянські елементи». На виконання цього рішення 4 липня 1937 року за підписом наркому НКВС СРСР М. Єжова органам НКВС по всій країні була розіслана телеграма про взяття на облік усіх «куркулів», активних антирадянських елементів, втікачів з таборів і заслань, бувших засуджених які вже відбули покарання за антирадянську діяльність, священників та карних злочинців. Ці групи підлягали розділенню на дві категорії: перша категорія підлягала розстрілу, а друга менш активна, виселенню в райони за вказівкою НКВС СРСР. 30 липня 1937 року заступник наркома НКВС СРСР М. Єжова комкор М. Фріновський направив на затвердження Політбюро ВКП(б) оперативний наказ № 00447 від 30 липня 1937 року «Про операцію по репресуванню колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів», у якому були надані ліміти на виконання смертних вироків та заслання по республіках і областях СРСР. Провести цю операцію планувалось з 5 серпня 1937 року, а закінчити за 4 місяці, до 20-ї річниці Жовтневої революції. Для цього з держбюджету СРСР було виділено

75 млн. руб. Оперативний наказ №0047 містив плановий ліміт по кількості осіб, що мали бути репресованими по 1-й категорії («ліміт на розстріл») та 2-й категорії – ув`язнення у таборах або тюрмах розписану по усім республікам та областям Радянського Союзу. Також у п.4 «Порядок ведення слідства» наказу № 00447 містилась вказівка про те, що після закінчення слідства справу направляти на розгляд «Трійок». На додаток у наказі №0047 надавався персональний склад «Трійок» по кожній області по усіх республіках Радянського Союзу. Для Київської області персональний склад був таким: голова «Трійки» – начальник облуправління НКВС по Київській області Шаров, члени «Трійки» – секретар Київського обкому КП(б)У Кудрявцев, прокурор Київської області Гінзбург. [1, Л.59–78].

Впродовж роботи «Трійки» під час масових політичних репресій її персональний склад неодноразово змінювався з причини вибуття – як правило розстрілу членів «Трійки». Сталіну не потрібні були живі свідки його злочинів.

Певним «орієнтиром» у боротьбі з «недобитим класовим ворогом» для співробітників органів держбезпеки мали слугувати спеціально розроблені НКВС СРСР «паспорти-характеристики» для усіх областей республік СРСР. Про концентрацію «ворожого елементу» поблизу столиці радянської України наводилось в «Паспорті-характеристиці Київської області»[2]. У цьому «паспорті-характеристиці» була розміщена також інформація про Київ: «…Місто Київ був насичений купецтвом, поміщиками, дворянською аристократією, духовенством (30 000 попів та монахів, 45 000 дворян та 50 000 купців). У місті Києві беруть початок керівні центри монархічних союзів “істинно російського народу” та двоголового орла, які є опорою самодержавства. Велику роль у житті міста відігравало місцеве духовенство Києво-Печерської лаври, яка протягом багатьох років є місцем паломництва, розсадником релігійного фанатизму. У Києві налічувалось 130 церков та молитовних будинків. Ще у дореволюційний час Київ був центром українських націоналістів, які пожвавили свою націоналістичну діяльність з початком революції». «Київ на початку 1920-х років, будучи насиченим дрібнобуржуазним елементом, крупними ремісниками та кустарями, особливо у швейній та взуттєвій промисловості, створював поживний ґрунт для контрреволюційних, головним чином право-троцькістських формувань серед цього контингенту» [3, арк. 2].

Стає зрозумілим, чому, починаючи з літа 1937 року, весь арсенал засобів карально-репресивного апарату був задіяний на розправу з потенційними, реальними опонентами більшовицького режиму, які «осіли» саме у столиці радянської України. Терор спричинений «лімітами на розстріл», секретними циркулярами, наказами, телеграмами вищого політичного керівництва країни, безкарність тих, хто уособлював себе з «караючим мечем революції», поставили людино-вбивство на конвеєр, породили витончену індустрію нищення народу. [4, с.23].

За наказом НКВС СРСР №00486 від 15 серпня 1937 року були репресовані дружини зрадників Батьківщини та їх дітей. Цей наказ було виконано місцевими енкаведістами з особливою жорстокістю. За статистичними даними лише протягом серпня-грудня 1937 року в ході спланованої акції за ґратами опинилось 1356 дружин викритих «зрадників» Батьківщини. Одночасно з цим, в країні розпочалась масова операція по знищенню «шпигунів та диверсантів» – «німецьких», «польських», «фінських» та інших. «Великий терор» 1937-1938 років за задумом сталінського керівництва мусив здійснити певну санацію радянського суспільства від небажаних осіб, зміцнити в такий спосіб фундамент соціалістичної системи, проголошеної новою Конституцією СРСР 1936 року. У зв’язку з чим, зрозуміло чому, починаючи з літа 1937 року увесь арсенал засобів карально-репресивного апарату було задіяний на розправу з колишніми учасниками опозиції, інтелігенцією, військовими, священиками, робітниками і селянами, тобто найбільш активною частиною населення, його елітою. Окрім обласних «Трійок» УНКВС, на території України активно діяла так звана «Вища Двійка» при НКВС СРСР, персональний склад якої був таким: нарком ВС СРСР М.Єжов та прокурор СРСР Я. Вишинський. У окремих випадках рішення про проведення репресій проти громадян Києва та Київської області виносились Московською «Двійкою» на підставі альбомних списків, тобто справи арештованих за контрреволюційні злочини розглядались не у звичайному порядку, а на підставі матеріалів, які поступили з місць. Протоколи засідання «Двійки», як правило, підписувались Наркомом Внутрішніх справ СРСР М. Єжовим і прокурором СРСР Я. Вишинським. Інколи вони підписувались заступниками М. Фріновським та Г. Леплевським. Всього за період функціонування «Двійки» з 13.09.1937 по 16.02.1938 року (створена 11 серпня 1937 року) було підписано більш як 1100 протоколів на безвинно репресованих людей. Сьогодні можна стверджувати, що по місту Києву та Київській області число розстріляних репресованих тільки на підставі рішень цього позасудового органу перевищує 9 000 осіб, і цю кількість розстріляних не можна назвати остаточною.

Тільки за вказаний період, на підставі знайдених матеріалів рішень «Двійки» було розстріляно 7266 в’язнів місцевих тюрем. Не виключено, що за рішеннями цього органу розстріляли ще більше людей, але їх кількість поки неможливо встановити за відсутності копій усіх протоколів засідання Вищої Двійки в архівах СБ України. На Україні під час проведення Великого терору посаду наркому внутрішніх справ УРСР займав І. Леплевський (з 14 червня 1937 року по 25 січня 1938 року), 1894 року народження, освіти ніякої не мав. Був розстріляний у липні 1938 року в Москві. При ньому маховик репресій працював на Україні особливо інтенсивно.

Важлива роль у реалізації опернаказу НКВС СРСР № 00447 на території Київщини також відводилась начальнику облуправління НКВС по Київській області, старшому майору держбезпеки М. Шарову. Заходи по «викорчовуванню всіх антирадянських елементів, які були головними винуватцями всілякого роду антирадянських та диверсійних злочинів, як у колгоспах і радгоспах, так і на транспорті, промисловості», розпочались у Києві з 3 серпня 1937 року. Спочатку для Київської області було встановлено ліміт першій категорії – 2000 осіб. Упродовж «Великого терору» ці ліміти неодноразово збільшувались. Так, бажання вислужитись перед московським керівництвом спонукала наркома внутрішніх справ УРСР І. Леплевського звернутись 5 вересня з клопотанням про збільшення ліміту першої категорії на 4200 чоловік. Також І. Леплевський листувався і з наркомом внутрішніх справ СРСР М. Єжовим, прохаючі генерального комісара держбезпеки в черговий раз збільшити ліміти. У результаті задоволення чисельних клопотань остаточні ліміти для України були встановлені: першої категорії — 26150 чол., всього 63950 чол., що у 3 рази більше від запланованого. Вже 16 вересня 1937 р. начальник облуправління УНКВС по Київській області М. Шаров отримав додатковий ліміт першої категорії на 900 чоловік. Усього начальник Київського обласного управління НКВС, старший майор держбезпеки М. Шаров добився збільшення ліміту 1-й категорії (розстрілу) по Києву та Київській області до 26500 осіб.

Підсумки «смертоносної» операції на виконання наказу № 00447 у Київській області виглядали таким чином: на 31 грудня 1937 року особливою «Трійкою» облуправління НКВС по Київській області було засуджено 11800 чол., з них по 1-й категорії 5300 осіб; адміністративною «Трійкою» Київського облуправління НКВС, судами та спецколегією — 5702 чол. Одночасно з наступом на куркулів у УРСР здійснювались і інші незаконні дії, пов’язані з репресіями різноманітних категорій громадян, у тому числі за національною ознакою і в першу чергу польської національності. 11 серпня 1937 року НКВС СРСР розробив оперативний наказ за № 00485, в якому націлював місцеві органи держбезпеки на повну ліквідацію первинних організацій «ПОВ — польської організації військової». У результаті «нанесення оперативного удару» по польсько-шпигунському, диверсійному та контрреволюційному націоналістичному підпіллю міста Києва та периферії області на 1 жовтня 1937 року було заарештовано 3003 чол.: поляків — 1713 осіб; українців — 791; галичан — 237; євреїв — 114; інших — 148. Справжні масштаби «польської операції» в області наведені у «Доповідній записці про оперативно-слідчу роботу облуправління НКВС Київської області за час з 1 червня 1937 по 8 січня 1938 року» за підписом заступника начальника цього управління майора держбезпеки Бабича начальнику 8 відділу УДБ НКВС УРСР лейтенанту державної безпеки Мунвезу.

У доповідній записці наведено, що за один тільки січень 1938 року в області «по польській лінії» заарештовано 6524 особи. З цієї кількості засуджено НКВС СРСР за особливими списками 4954 чол., першої категорії 4302 чол., трійкою — 580 чол., з них по першій категорії 198 чол. [5, арк.116-118].

На сьогодні встановлена загальна чисельність розстріляних за сукупними вироками репресивних органів по Києву та Київській області за 1937-1941 роки становить більш ніж 30 000 осіб і це не остаточні дані. Пошуки жертв політичних репресій по Києву та області продовжуються істориками.

А от масові репресії проти громадян польської національності мали вже всі ознаки справжнього геноциду, оскільки були направлені на винищення представників визначеної національності. Необхідно додати, що так звана польська організація військова – «ПОВ», як з’ясувалось після розпаду СРСР, після відкриття архівів радянських спецслужб, була повною вигадкою НКВС СРСР. Для полювання на поляків енкаведісти часто використовували телефонні або адресні довідники у яких знаходили схожі на польські прізвища. Тому серед поляків які проходили по справі «ПОВ» траплялись і українці, росіяни, євреї.

Так само на Київщині в 1937 році набула розмаху так звана «німецька операція», за наказом НКВС СРСР № 00439, яка як і польська, мала ознаки геноциду. У відповідності до наказу № 00439, правоохоронні органи мали «нейтралізувати» на підприємствах області німецьких підданих. Проте, на практиці в лабетах енкаведистів опинилися не лише іноземці, а й радянські громадяни німецької національності. Виявлені факти свідчать, що в ході реалізації «німецької операції», за причетність до вигаданих організацій «Німці-фашисти», «Тевтонці», «Національний союз німців України», «Національний фашистський центр» облуправлінням НКВС по Київській області було заарештовано 883 особи. Звільнення наприкінці січня 1938 року від обов’язків першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора (у 1938 році був розстріляний у Москві), обрання М. Хрущова на його місце та призначення наркомом внутрішніх справ УРСР О. Успенського замість комісара державної безпеки 2-го рангу І. Леплевського спричинили лише новий етап масових репресій в Україні і Київщині. Зокрема, облуправління НКВС по Київській області у реалізації куркульської операції (оперативного наказу НКВС СРСР №00447) на 1938 рік визначилось у «заявці на додаткові ліміти по 1-й категорії» у кількості 3000 осіб. Так, як по Українській РСР в ході енкаведистської операції №00447 планувалось покарати на смерть всього 6 000 чол., розподіл додаткового ліміту для Київщини становив 800 осіб. Тим не менш, трохи згодом перший заступник наркома внутрішніх справ СРСР М. Фриновський у телеграмі від 28 лютого 1938 року повідомляв О. Успенського про нові планові показники звірячого полювання на людей: «На доповнення, окрім затвердженого ліміту у 6000, Вам затверджено додатковий ліміт у 30 000». Відповідно до нових інструкцій, ліміти першої категорії сягнули позначки 4800 осіб для «Трійки» при облуправлінні НКВС по Київській області. Чинити «правосуддя» над заарештованими, доручалося особливій «Трійці» у такому складі: голова — Ісай Бабич (тимчасово виконуючий обов’язки начальника облуправління УНКВС по Київській області з 29.12.1937 року по 26.02.1938 року), члени – перший секретар Київського обкому КП(б)У Євтушенко, прокурор Горляров. Вже наприкінці березня 1938 року О. Успенський звернувся до наркома НКВС СРСР М. Єжова з проханням про затвердження нового персонального складу караючого органу «Трійки»у складі: голова — комбриг М. Федоров (начальник облуправління НКВС по Київської області з 26.02.1938 року по 28.03.1938 рік), члени «Трійки» – другий секретар Київського обкому КП(б)У М. Костенко, прокурор Горляров. Не викликала нарікань у керівництва УРСР діяльність оновленої «Трійки» по Київській області у складі старшого лейтенанта держбезпеки І. Шапіро (з 27.03.1938 року – заступник начальника УНКВС по Київській області, з квітня по травень 1938 року – тимчасово виконуючий обов’язки начальника УНКВС по Київської області), секретаря Київського обкому КП(б)У М. Костенка, військового прокурора прикордонних і внутрішніх військ НКВС УРСР М. Гомерова, яка лише з 2 квітня по 10 травня 1938 року розглянула 683 слідчі справи за рішеннями якої було засуджено на смерть 4598 чол.

Тіла вбитих привозили ночами вантажними автомобілями «полуторками» обов`язково у супроводі машини охорони, закритими брезентом і навантаженими у середньому по 15-20 тіл розстріляних до спецділянки НКВС УРСР у Биківнянському лісу де вже були підготовлені ями, потім спеціальними палицями на кінці яких були крюки скидали з автівок тіла до цих ям. Після наповнення ям тілами їх присипали вапном і засипали грунтом. Розстріли приречених проводились як правило з 22.00 до 2.00 ночі у підвалах та гаражі внутрішньої тюрми народного комісаріату ВС УРСР, що знаходився у Жовтневому палаці (будинок колишнього Інституту шляхетних дівчат), а також спецвідділу Лук’янівської тюрми де відбувались розстріли репресованих осіб. За даними київських дослідників, у Києві окрім вказаних на той час тюрем, існувало ще 3-4 таємні тюрми НКВС у яких також проводили розстрілі репресованих.

Після проведення репресій таких величезних масштабів проти громадян СРСР, організатори цього кривавого злочину з ВКП(б) та НКВС почали замітати сліди, шляхом прийняття постанови Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б)У від 17 листопада 1938 року «Про арешти, прокурорський нагляд та проведення слідства», яка вже забороняла будь-які масові операції, пов’язані з арештом і висланням громадян, встановлювала персональну відповідальність працівників НКВС та прокуратури за кожний незаконний арешт. Але прийняття цієї постанови НКВС СРСР стало початком репресій вже проти власних співробітників, міліціонерів, прокурорів, суддів. Так, наприклад по Києву та області було заарештовано 154 працівника УДБ НКВС, а також 213 працівників міліції було відправлено за грати. Як вже наводилось Й.Сталіну і його оточенню не були потрібні живі свідки їх злочинів.

В результаті, масові розстріли на деякій час значно скоротились і ночами на територію спецділянки НКВС УРСР у Биківні спеціально обладнанні вантажні машини «полуторки» (кузова усередині були оббиті цинковим залізом) [6] з тілами розстріляних вже з’являлись рідко, але продовжувалось це недовго.

Після весни 1940 року похоронна активність на території спецділянки знову стрімко зростає, що вже було пов`язано з подіями у світі, коли два добрих приятеля-однодумця вирішили по-дружньому поділити між собою одну невелику країну, на одному із континентів. Відповідний Пакт було урочисто підписано їхніми колегами з МЗС у столиці одній із держав, що активно будувала «совєтський рай» для власних громадян і 1 вересня 1939 року один з приятелів двинув військову армаду на захоплення суверенної країни. А щоб у цій країні не виникло і надій відносно свого спасіння, інший приятель вже зі своєю армадою, 17 вересня 1939 року поспішив на допомогу своєму приятелю. Власне так і розпочалась Друга світова війна з 1 вересня 1939 року, в результаті якої Польща втратила свою незалежність та посіла третє місце у світі по числу загиблих громадян після добрих приятелів.

 

Український слід Катині

Про те, що у Биківнянському лісі поховані військовослужбовці та громадяни Речі Посполитої стало відомо після війни, на початку 60-х років, під час варварського пограбування могил численними мародерами. Радянська влада навмисне закривала очі на те, що у лісі постійно орудують зграї мародерів, які ночами розривають могили в пошуках прикрас і зубних протезів з дорогоцінних металів, розкидаючи рештки загиблих по всьому лісу. Таким чином влада чужими руками знищувала сліди своїх злочинів 30-х років. Мародери знаходили у могилах особисті речі польського походження, документи, польські гроші у вигляді монет карбованих у 1923-1939 роках, зітліле офіцерське обмундирування з польськими знаками відмінності, та власне золоті протези, обручки, хрестики, медальйони. Ті ж самі речі були знайдені і під час роботи Урядових комісій 1971, 1987, 1989 років. Радянські громадяни, принаймні після трьох більшовицьких кампаній з примусової конфіскації золота проведених у 20-ті та на початку 30-х років, при собі золотих виробів практично не мали.      Підтверджував наявність рештків польських громадян під час роботи цих комісій і судмедексперт Київського обласного бюро судово–медичної експертизи Ю. Коваленко який безпосередньо приймав участь у роботі всіх комісій починаючі з 1971 року і стверджував, що у тих могилах знаходились рештки десятків поляків розстріляних у 1940 році [7].

Виявлені під час роботи урядових комісій артефакти представляють собою велику кількість фрагментів польського обмундирування тих часів, у тому числі головні убори «рогатувки», високі офіцерські чоботи іноземного виробництва, натільна білизна, позументи, галуни, гудзики з польськими орлами, особисті речі, польські гроші двадцятих-тридцятих років карбування, вироби з дорогоцінних металів. Номенклатура знайдених урядовими комісіями особистих речей практично повністю співпадала з найденими пізніше археологами.

Колишній військовий прокурор Київського військового округу та Центрального регіону України А. Амонс у книзі «Биківнянська трагедія» відзначає, що у матеріалах проведеної ексгумації 1989 року знаходяться дані про виявлені у двох похованнях не менше ніж 270 останків польських офіцерів та громадян Польщі, які до розстрілу знаходилися у київській в’язниці [8, с.51].

Поштовхом для офіційного розслідування обставин знаходження розстріляних польських громадян у Биківнянських похованнях став у 1991 році послужив лист міністра внутрішніх справ Республіки Польщі А. Мільчановського до Служби безпеки України з проханням надати йому інформацію про його батька, колишнього заступника прокурора м. Рівне, заарештованого у 1939 році органами НКВС. В результаті архівних пошуків було знайдено супровідний лист НКВС УРСР та список заарештованих у Західній Україні на 3435 осіб, серед яких і було знайдено Мільчановського Станіслава Йосифовича 1906 р.н., особові слідчі справи цих 3435 осіб 25 жовтня 1940 року були відправлені з Києва до Москви у НКВС СРСР.

Список, підготовлений російською мовою, представляє собою перелік мешканців Західної України заарештованих, протягом 1939–1940 років у відповідності до приписів начальника 1 спецвідділу НКВС СРСР майора ДБ Баштакова. Під грифом «Совершенно секретно» було вміщено на 121 аркуші список прізвищ арештованих, направлених до НКВС СРСР. У цьому листі є лише два речення: «Направляю личные тюремные дела, согласно списка арестованных проходящих по Вашим предписаниям 041, 042, 043 и другим. Приложение: 3435 дел в 5 мешках» [9, арк.1]. Для підтвердження знайдених у архівах документів, польськими фахівцями разом з українськими колегами у 2001, 2006, 2007, березні 2008, а також у 2011 та 2012 роках були проведені пошукові археологічні дослідження на території вже Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». За ці роки була досконало досліджена ділянка площею у 1,5 гектара. В результаті проведених досліджень було виявлено 215 поховань, у тому числі 70 братських могил у яких було знайдено рештки розстріляних поляків. Серед рештків були знайдені особисті речі осіб, прізвища яких були у наведеному Списку на 3435 осіб. Також беззаперечним є той факт, що після вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 року до Польщі, значна частина польських офіцерів та цивільних були ув`язнені і перебували у тюрмах по всій території УРСР та СРСР. Це було зроблено напередодні вторгнення у Польщу, на виконання наказу Л. Берії від 8 вересня 1939 року № 001064 у відповідності до якого, на території Західної України повинні були проводитись арешти «найбільш реакційних» землевласників, капіталістів, польських поміщиків, представників польських та українських політичних угрупувань, а також офіцерів дійсної служби і запасу [10, с.574].

Заарештовані польські офіцери та цивільні громадяни спочатку утримувались у Старобельському, Козелецькому, Осташковському спецтаборах для військовополонених і їх доля була невизначеною до початку березня 1940 року, відтоді Л. Берія (пізніше був розстріляний за вироком суду 23 грудня 1953 року), направив доповідну записку Й. Сталіну від 5 березня 1940 року за № 794/Б з пропозицією розстріляти польських офіцерів, жандармів, поліцейських, осадників та інших осіб з трьох спецтаборів для військовополонених і в`язнів тюрем Західних областей України та Білорусії. Далі у записці, Л. Берія рекомендував запропонувати НКВС СРСР справи на 14700 осіб з вказаних спецтаборів, а також справи на 11 000 осіб заарештованих і тих, що знаходяться у ув`язненні в тюрмах західних областей України і Білорусії, «розглянути в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання – розстрілу». Справи планували розглядати без виклику заарештованих та без пред`явлення звинувачень, постанов про закінчення слідства і обвинувачувальних вироків. Долю осіб, які утримувались у спецтаборах для військовополонених, пропонувалось вирішувати за довідками, представленими Управлінням по справам військовополонених НКВС СРСР, заарештованих – по довідкам із справ, представлених НКВС УРСР і НКВС БРСР. Виносити рішення повинна була «Вища Трійка» у складі: В. Меркулова – першого заступника наркому внутрішніх справ СРСР, комісару держбезпеки 3-го рангу (розстріляний за вироком суду у грудні 1953 року); Б.Кобулова – заступника наркому внутрішніх справ СРСР, комісара держбезпеки 3-го рангу (розстріляний за вироком суду у грудні 1953 року) та Л. Баштакова – начальника 1-го Спецвідділу НКВС СРСР. Й.Сталін, а потім К.Ворошилов, В.Молотов, А. Мікоян, М.Калінін та Л.Каганович погодили його доповідну записку, яку потім розлянули на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року за № 18П/144, у п.144 «Питання НКВС СРСР», протокол засідання № 13.[11, Т.1,с.36].

Тим рішенням і було засуджено до розстрілу «Вищою Трійкою» 21857 польських офіцерів, прикордонників, поліцейських, поміщиків та інших польських громадян. Щоб централізувати розстріл ув`язнених і звести до мінімуму чисельність осіб, задіяних у операції, було прийняте рішення зосередити більшу частину приречених у тюрмах Мінська, Києва, Харкова. Відповідний наказ № 00350 «Про розвантаження тюрем НКВС УРСР та БРСР». Л. Берія підписав вже 22 березня 1940 року.

Одночасно з цією каральною спецоперацією була підготовлена депортація сімей засуджених до розстрілу польських офіцерів та цивільних. 7 березня 1940 року Л. Берія віддає наказ наркомам внутрішніх справ України та Білорусії І. Серову та Л. Цанаві, яким приписувалось підготуватись до висилення сімей польських офіцерів, поліцейських, інших в`язнів тюрем. Депортацію потрібно було підготувати до 15 квітня 1940 року, а списки тих, хто підлягав висиленню, повинні були бути готовими ще раніше, до 30 березня 1940 року. Найсуворіше було наказано провести висилення в один день [12, Т.2, с.517]. Більш детально про це йшлося у директиві Л. Берії від 20 березня 1940 року до наркому внутрішніх справ Казахської РСР, старшому майору держбезпеки Бурдакову, де сказано про висилення із Західних областей України та Білорусії 26 000 тисяч сімей польських офіцерів та цивільних (орієнтовно 76000-100000 осіб), терміном на 10 років до північних областей Казахської РСР. Частину ув`язнених польських офіцерів та цивільних, з тюрем Західних областей України та спецтаборів НКВС для військовополонених було етаповано до Києва, але їх подальша доля була вирішена «Вищою Трійкою» НКВС СРСР, тобто, з 21 857 розстріляних польських офіцерів і цивільних, 3 435 в решті решт опинились у братських могилах спецділянки НКВС УРСР у Биківнянському лісі. Безпосередньо на території спецділянки НКВС УРСР у Биківні розстрілювали декілька разів влітку 1941 року. За свідченнями очевидців – мешканців прилеглих селищ, у вересні 1941 року через Биківнянський ліс військовослужбовці конвойного полку НКВС конвоювали до спецдільниці кілька колон (оточенців) радянських військовослужбовців у польовій формі. Всі вони були розстріляні і поховані у братській могилі поблизу озера Рибне. Це було підтверджено в результаті археологічних досліджень 2006-2007 років. Достеменно кількість розстріляних радянських військовослужбовців невідома, її приблизна цифра за оцінками спеціалістів складає не менш як 2000-3000 осіб. Що стосується долі військовослужбовців конвойного полку НКВС, то після проведення розстрілів на спец дільниці НКВС УРСР у Биківнянському лісі, вони відійшли до населеного пункту Калинівка, де з`єднались з іншими частинами НКВС і прийняли бій з гітлерівцями. Майже всі віськовослужбовці НКВС загинули у тому бою.

Ще один злочин сталінського режиму – Биківнянськя спецділянка НКВС УРСР була б навіки схована під соснами у тому лісі. Але події, що розгорнулись після початку Великої Вітчизняної війни 22 червня 1941 року, привели до окупації Києва військами нацистської Германії. Вже у 20-х числах вересня 1941 року німці були на території спецділянки НКВС де провели, у присутності представників Міжнародного комітету Червоного Хреста, перші розкопки численних, засипаних грунтом ям, розкиданих на площі у 4,5га по всій          території спецділянки НКВС. Розкопані ями виявились вщент заповненими свіжими та розкладеними тілами людей з характерними кульовими пораненнями в скроні. Так само, як у Вінниці, Львові, Катині, Харкові. Першим про ці страшні знахідки у Биківнянському лісі написав німецький журналіст Петер Кольмус в газеті «Berliner Bőrsen Zeitung» від 29 вересня 1941 року. Після цієї публікації, вже «Українське слово» – газета, що виходила в окупованому німцями Києві, в номері від 8 жовтня 1941 року розміщує статтю у якій повідомлялось про те, що неподалік від селища Биківня під Києвом знайдені таємно поховані жертви більшовицького терору [13]. Після звільнення радянськими військами Києва, 5 листопада 1943 року зелений паркан, що оточував спецділянку НКВС УРСР було розібрано місцевими жителями. У 1944 році, та початку 1945 років, на території спецділянки заочно працювала Державна комісія по встановленню фактів злодіянь німецько-фашистських загарбників під час окупації Києва. В результаті тієї «роботи» комісія «встановила», що у Биківнянському лісі на території спецділянки НКВС УРСР         поховані     жертви німецько-фашистських окупантів, а саме радянські військовополонені – в`язні Дарницького концтабору.         Насправді спецділянка НКВС         не      досліджувалась взагалі тому, що як вказувалось комісія працювала заочно. Хоча при розкопках поховань німцями, які працювали на території спецділянки НКВС у Биківнянському лісі ще у 1941-1943 роках було встановлено, що тіла розстріляних були або у розкладеному або напіврозкладеному стані, тобто розстріляні вони були ще задовго до початку війни. Але такі «дрібниці» схоже не хвилювали Державну комісію.

Після цих «досліджень» Биківнянський таємний цвинтар НКВС довгі роки ніде не згадувався. Так продовжувалось до початку 60-х років, коли в Києві було засновано «Клуб творчої молоді» члени якого неофіційно збирали матеріали про сталінські репресії 30-х років. Очолив цей клуб молодий театральний режисер, дослідник сталінських репресій Лесь Танюк. Члени Клубу виявили масові поховання у Биківнянському лісі і за результатами своїх досліджень направили до Київської міської ради листа з вимогою оприлюднити та облаштувати масові поховання жертв сталінських репресій.       8 січня 1971 року Лесь Танюк знову звертається з листом вже до членів політбюро ЦК КПРС та першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста у якому вказав, що у Биківні дуже вірогідно поховано багато відомих людей починаючи від письменника Івана Микитенка до керівника НКВС Станіслава Реденса. Він просив віддати шану усім похованим і перепоховати рештки по-людські. Відповіді він ніякої не отримав, а незабаром членів «Клубу творчої молоді» Аллу Горську було знайдено вбитою у Василькові, Василя Симоненка по-звірячому побили міліціонери і він невдовзі помер [14, c.27]. За таких умов Лесь Танюк був змушений виїхати на проживання до Москви.

Жертви масових політичних репресій 30-х років поховані у Биківнянському лісі знову стали жертвами, на цей раз мародерів – шукачів золота, які розкопували поховання і витягували з могил жертв золоті коронки, зуби, прикраси. «Золота лихоманка», яка розвернулась на місцях поховань привела до того, що по всьому лісі були розкидані зітлілі речі і рештки розстріляних. Чисельні скарги місцевих жителів до влади про мародерство змусили вжити заходів і на місце «роботи» мародерів виїхав перший секретар ЦК КПУ

П. Шелест. Вже 17 квітня 1971 року розпорядженням Ради міністрів УРСР було         створено    Урядову    комісію     на чолі з міністром внутрішніх справ І. Головченком, і чомусь знову, по розслідуванню злочинів здійснених гітлерівськими окупантами в районі Дарницького лісництва. Поважна урядова комісія працювала надзвичайно швидко і вже 22 квітня закінчила свою роботу. По результатам роботи комісії кримінальна справа не була порушена, робота судово-медичних експертів полягала тільки у встановленні кількості похованих, виду ушкоджень та приблизного часу поховань. Висновки Урядової комісії були наступними: «В квітні 1971 року в Дарницькому лісовому масиві було знайдено ще одне місце розправи фашистських загарбників над радянськими людьми. Спеціальною Урядовою комісією встановлено, що тут окупанти по-звірячому знищили декілька тисяч радянських громадян – військовополонених, жінок, людей похилого віку, інвалідів. Знайдені рештки загиблих поховано у братській могилі недалеко від місця «кривавої розправи над радянськими людьми». Але жодного меморіалу чи пам’ятного знаку на могилі поставлено не було і це в часи коли скрізь ставились пам’ятники жертвам гітлерівських окупантів. Знову, на довгі 16 років з 1971 року до 1987 року Биківнянські поховання жертв сталінських репресій були оточені мародерами, які продовжували перекопувати могили у пошуках золотих речей, що належали загиблим. Влітку 1987 року коли у Радянському Союзі набрала обертів перебудова, Спілка письменників України подала листа до ЦК КПУ з проханням впорядкувати місце поховань у Биківнянському лісі і встановити пам’ятник з написом: «Жертвам сталінського терору від українського народу». Тому, 24 грудня 1987 року на місці поховань почала свою роботу друга Державна комісія, під керівництвом міністра внутрішніх справ УРСР І. Гладуша. Її висновки також нічим не відрізнялись від висновків попередніх комісій, а кримінальна справа так само не була порушена. Відмінністю було лише встановлення пам’ятника за проектом В. Шарапова на якому було вибито «Вічна пам’ять. Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних жителів, закатованих фашистськими окупантами у 1941-1945 роках». Тільки, що робили фашистські окупанти у Биківнянському лісі у 1945 році, коли Київ від них було звільнено ще 5 листопада 1943 року? Такі «неточності», а насправді приховування радянською владою злочинів сталінізму, викликало хвилю обурення громадськості. У пресі з’явились чисельні публікації, що розкривали правду про масові сталінські репресії, які упродовж років ретельно приховувались радянською владою. Були оприлюднені свідчення очевидців таємних поховань жертв політичних репресій працівниками НКВС у Биківнянському лісі. Врешті решт, 8 грудня 1988 року під тиском громадськості вийшло розпорядження Ради Міністрів УРСР про проведення урядовою комісією додаткового вивчення обставин і документів, пов’язаних з масовими похованнями у Биківнянському лісі. Фактично це була вже третя урядова комісія до складу якою входили представники громадськості, професійні археологи, а за фактом масових поховань у 19 кварталі Биківнянського лісу слідчим відділом Генеральної Прокуратури УРСР 5 грудня 1988 року було порушено кримінальну справу № 50-092. В рамках розслідування цієї справи, опитано більш ніж 250 свідків, досліджені матеріали більше 60 архівно-слідчих справ, ідентифіковано 15 осіб похованих у тих могилах.

Провадження по цій справі продовжувалось до 31 травня 1989 року. Проведеним слідством було встановлено, що у 19 та 20 кварталах Биківнянського лісу Дніпровського лісництва у 1937-1941 роках проводились таємні поховання репресованих осіб розстріляних у Києві за так звану контрреволюційну діяльність, на підставі рішень позасудових органів – «Трійками», «Двійками», «Особливими нарадами» судових вироків Військової колегії Верховного Суду СРСР, місцевих судів, трибуналів. Частина посадових осіб НКВС СРСР, УРСР, обласних і міських управлінь НКВС, ЦК КП(б)У, обкомів КП(б)У, прокуратури СРСР, УРСР, областей і міст та суддів судів СРСР та УРСР різних рівнів, які приймали участь у фальсифікації слідчих справ, приймали незаконні рішення про розстріли, практично у ті ж роки самі були самі репресовані, а частина розстріляна, загинули або були відправлені до сталінських концтаборів на багато років, деяким з них вдалося дожити до глибокої старості, але прийшлось свідчити на допитах перед слідчими Генеральної прокуратури СРСР, УРСР, Головної військової прокуратури України про свої «трудові подвиги» у 30-ті роки.

Підводячи підсумок своєї роботи, 21 березня 1989 року під тиском фактів та беззаперечних доказів Державна комісія офіційно визнала, що рештки людей знайдені у чисельних похованнях на території спецділянки НКВС УРСР у Биківнянському лісі належать жертвам масових політичних репресій сталінського режиму періоду 1937-1941 років. Нарешті, радянська влада після трьох сфальсифікованих нею комісій в Києві у Биківні, а також примусивши у 40-х роках відомого професора М. Бурденка сфабрикувати результати досліджень у Катині та інших містах масових поховань, визнала свою провину у загибелі багатьох тисяч невинних жертв.

Неоціненим є внесок «Меморіалу» ім. В. Стуса у розкритті правди про Биківнянську спецділянку НКВС УРСР. У 1996 році з‘являється перша книга дослідника М. Лисенка «Биківня: злочин без каяття», трохи згодом, шеститомник М.   Роженка «Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства», «Пам‘ять Биківні. Документи та матеріали» під редакцією найвідоміших українських істориків П.Т. Тронько, О.Г. Бажана. Величезну роботу з розшуку та публікації документів, що висвітлюють практику масового політичного терору у 30-ті роки в України, правду про Биківнянські поховання, провів відомий історик – дослідник А.І. Амонс. Після здобуття Україною незалежності у 1991 році, спорудження меморіалу жертвам політичних репресій похованих у Биківнянському лісі не стояло на першому місці.

Та нарешті, 11 серпня 1994 року вийшло розпорядження президента України Л.         Кучми про створення  у Биківнянському лісі меморіального комплексу. Перші пам`ятні хрести, споруди та скульптура присвячені жертвам похованим у Биківнянському лісі були встановлені на території бувшої спец ділянки НКВС УРСР у 1995 році за проектом скульптора В.Чепелика і архітектора Г. Кислого.

Трохи згодом вийшла постанова Кабінету Міністрів України від 22 травня 2001   року         № 546        «Про створення  Державного історико-архітектурного заповідника «Биківнянські могили».

Указом Президента України    В. Ющенка від 17 травня 2006 року № 400/2006 Державному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» було надано статус Національного. Іншою постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2007 року № 820 «Про невідкладні заходи щодо подальшого розвитку Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», затвердженою Прем’єр-міністром України В.Ф. Януковичем, Заповідник набув статус юридичної особи і почав функціонувати з 1 лютого 2008 року.

За підтримки Президента України В. Януковича та Прем’єр-міністра України М. Азарова була надана відповідна територія у Биківнянському лісі для створення Меморіального комплексу пам’яті жертв політичних репресій 1937-1941 років, а вже 21 вересня 2012 року на території Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», у присутності президентів Польщі Б. Комаровського та України В.         Януковича було урочисто відкрито першу чергу Міжнародного меморіалу жертв тоталітаризму, яка складається з двох частин: українського        меморіалу           і польського військового кладовища.

Перша черга Меморіалу була збудована за проектом академіка Національної академії архітектури України Л.П. Скорик та польських архітекторів Роберта Гловацького та Марека Модерну.