Одні з найвиразніших ознак демократії – свобода слова та волевиявлення – в епоху цифровізації стали одними з найбільших вразливих місць демократичних суспільств. Цьому сприяло застосування широкого спектру інструментів інформаційного впливу, які уможливлюють досягнення значних результатів у сфері інформаційної війни через використання психологічних особливостей людей.

Наприклад обмежена готовність українського суспільства у 2014 р. до опору комплексним інформаційним операціям, стала одним із потужних інструментів російської військової агресії. Ситуація в Україні змусила й інші демократичні країни звернути увагу на проблему забезпечення інформаційної стійкості власних громад. Цьому додатково сприяла низка скандалів із ознаками російських інформаційних спецоперацій, пов’язаних із виборчими кампаніями у провідних демократичних країнах, де основними інструментами таких дезінформаційних операцій стали фейкові новини, пропаганда, робота «фабрик тролів» тощо.

Важливою проблемою стає те, що якість та масштаби впливу фейкових новин істотно відрізняються для різних цільових груп, які можуть бути сегментовані як за соціальним становищем, так і за віком. Результати досліджень виявили, що, зокрема, людям літнього віку бракує навичок для розпізнавання неправдивих онлайн-новин. У середньому, американський користувач Facebook, що старший за 65 років, поширює у сім разів більше публікацій з видань із фейковими новинами, аніж це роблять американці віком 18-29 років. Якщо порівняти з іншою віковою групою (45-65 років), то літні люди поширюють удвічі більше фейків. Ця ситуація додатково ускладнюється зменшення з віком стійкості до протидії ефекту «ілюзія правди» («illusory truth effect» та інших ефектів.

У такій ситуації медіаосвіта (важливою складовою якої є медіаграмотність) набуває все більшого значення, адже дає практичні вміння та навички оцінки медійного процесу, формує у громадян навички критичного мислення, культуру споживання медійного продукту та вміння орієнтуватися у новому мультимедійному просторі, а також основні знання про способи впливу ЗМІ на свідомість аудиторії. Медіаграмотність є обов’язком і правом споживача інформаційного продукту (за визначенням ЮНЕСКО у Паризькій програмі-рекомендаціях з медіаосвіти від 22 червня 2007 р.), як частини прав на самовираження та інформацію та такого, що належить до основних прав та свобод людини.

Європейські країни протягом ХХ сторіччя (у т.ч. – в умовах холодної війни та значної інформаційної активності СРСР) набули значного досвіду масштабного впровадження медіаграмотності на всіх рівнях (у т.ч. – для найрізноманітніших цільових аудиторій та груп). Особливий інтерес для України становить досвід Швеції – саме ця країна демонструє одні з найкращих показників протидії іноземній дезінформації (з 9,4 млн громадян Швеції більше, ніж 85 % є користувачами Інтернету. Більш, ніж 97 % осіб у віковій категорії від 12 до 44 років є регулярними користувачами Інтернету. За цими показниками Швеція має найвищий рівень інтернетизації у ЄС).

Однією з останніх ініціатив уряду Швеції є підвищення рівня захисту населення від фейкової інформації. Згідно з дослідженнями фахівців Шведської цивільної агенції з надзвичайних ситуацій (Swedish Civil Contingencies Agency; MSB), підвищення обізнаності громадян щодо загрози іноземних операцій шляхом інформаційного впливу та збільшення потенціалу критичного мислення серед населення є найважливішими умовами забезпечення національної стійкості. При чому обов’язковою умовою цього процесу є впровадження медіаграмотності. Водночас у шведській моделі медіаграмотності одну з головних ролей відіграє соціально відповідальний медійний бізнес, який створює можливості для молодого покоління засвоїти навички критичного сприйняття медійного контенту.

Медіаграмотність в Україні

Зростання ролі інтернету й цифрових медіа впливає на споживання ЗМІ і в Україні. Найстрімкіше зростання споживання онлайн-ЗМІ помічено серед українців від 46 до 65 років. Українці все більше звертаються до інтернету як до «основного» джерела інформації та новин. При чому показники користування зростають не лише у традиційних вікових групах (від 15 до 45), але й традиційно складних (з точки зору інтернет-проникнення) групах 55-65 та 65+. Дослідження КМІС зафіксувало, що «українці не мають однозначної думки щодо того, у чому полягає секрет впливу російської пропаганди. Частіше, ніж інші, висловлювалися думки, що це наслідок істотних ресурсних вливань у пропаганду (38 % дотримуються такого погляду), відсутності критичного мислення у звичайних людей (33 %) і підкуп Росією ЗМІ та політиків в інших країнах (30 %). При цьому телебачення залишається основним джерелом інформації для українців – за різними оцінками від 74 % до 86 %. На противагу цього інтернет-сайти в якості основного джерела інформації використовує 27 %, а 24 % вказують таким джерелом соціальні мережі.

Основними вимогами українців до новин протягом останніх чотирьох років лишаються чесність та достовірність (44 %), об’єктивність (19 %), своєчасність (15 %). Частка тих, хто знає про існування замовних матеріалів в ЗМІ зросла і становить 65 %. При цьому лише трохи більше половини тих, хто знає про існування таких матеріалів, декларує вміння їх розрізняти. Збільшилась частка тих, хто критично оцінює достовірність інформації в ЗМІ орієнтуючись на походження новин (28 %) та збалансованість точок зору в них (29 %), при тому залишається значною частка аудиторії, яка у визначенні достовірності новин орієнтується на свою інтуїцію чи вподобання (26 %).

В українському суспільстві існує усвідомлення необхідності впровадження медіаграмотності та запит на медіаосвіту, при чому не лише шкільну/студентську, але й на більший загал.

Слід визнати, що позитивні зрушення у медіапросвітницькому процесі відбуваються, а переважна більшість дійсно ефективних проектів були ініційовані та реалізовані громадськими активістами, медіаекспертами, окремими педагогами (Академія української преси, ГО StopFake, IREX, «Детектор медіа», «Телекритика», «Інтерньюз-Україна») за сприяння іноземних партнерів та донорів.

В Україні медіаграмотність почали активно впроваджувати відносно нещодавно. Концепцію медіаосвіти в Україні було ухвалено постановою Президії Національної академії педагогічних наук України ще в 2010 р. Основною метою наказу стало експериментальне впровадження медіаосвіти в обраних навчальних закладах. Медіаграмотність як окрему ланку почали просувати на законодавчому рівні лише в 2018 році, як другий експериментальний етап. У 2021 році на Всеукраїнському форумі «Україна 30. Культура. Медіа. Туризм» президент України Володимир Зеленський зауважив на необхідності впровадження уроків медіаграмотності в школах. Але офіційної постанови ще немає.

Питання медіаграмотності в школах обговорюється доволі жваво, чого не можна сказати стосовно старших вікових категорій. Люди, які мають нерівномірний доступ до цифрових технологій, залишаються поза увагою держави. Основним джерелом інформації для них залишається телебачення, паперові газети та соціальне оточення. І ніхто не в змозі контролювати потік інформації, який постачається до них. По телебаченню не розповідають, як правильно «фільтрувати» повідомлення, а в газетах про це майже не пишуть.

Ще більш складною є ситуація із необхідністю підвищення рівня медіаграмотності старших вікових категорій (або інших цільових груп, що не охоплені системою медіаосвіти), які залишається поза увагою не лише відповідної державної політики, але часто і грантових проектів в цій сфері. Когнітивні особливості людей старшої вікової категорії, нерівномірний доступ до сучасних технологій (у т.ч. – брак доступу до технологій, слабкі навички їх використання) залишають основними джерелами комунікації телебачення, радіо, паперові ЗМІ та соціальне оточення (працівників пошти, медперсонал, вчителів сільських шкіл як моральних авторитетів). Зазначені соціальні працівники, з одного боку, виступають провідниками знань з медіа грамотності, але одночасно з цим й окремими цільовими аудиторіями, щодо яких мають застосовуватись програми медіа грамотності.

Отже, медіаграмотність — частина медіаосвіти, що дозволяє споживачам критично аналізувати медіаповідомлення, аби бачити там пропаганду, цензуру, однобокість, свідомо сприймати й критично тлумачити інформацію, відділяти реальність від її віртуальної симуляції, осмислювати владні стосунки, міфи й типи контролю, які вони культивують, причини таких дій, а також розуміти структурні елементи, які впливають на інформацію (власник медіа, модель фінансування, політичні уподобання тощо). Тобто, це ті навички, які дозволяють нам, споживачам інформації, чітко розмежовувати правдиві повідомлення, спрямовані на якісне інформування, від тих, що можуть містити в собі дезінформацію або корисливі розрахунки.

Будьте медіаграмотні та майте вміння розрізнити зерно істини від шелехи…