Доцент кафедри історії права та держави юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іванна Мацелюх розповіла про те що на неї була здійснена інформаційна атака та спростувала звинувачення в плагіаті.

Як повідомила доктор юридичних наук, вчений секретар Вченої ради юридичного факультету, доцент кафедри історії права та держави юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Івана Мацелюх подібна інформаційна атака та необгунтовані звинувачення пов’язані з виборами ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка та декана юридичного факультету.

Повний текст звернення:

Шановне товариство, колеги, науковці, друзі та недруги!

Уже більше року в режимі системності компанія, під назвою «пан Дмитро Романенко та Ко», частує нас «приголомшливими» дописами про юридичний факультет Київського національного університету, його керівників та викладачів. Вони підхоплюються окремою спільнотою, поширюються, коментуються. Здавалося б, усі вони переслідують єдину світлу мету – відновлення справедливості, викорінення невігластва, сіяння добра чи у них перед собою іншу цілі?

Неочікувано, що моя маленька персона Вченого секретаря Вченої ради юридичного факультету також привернула їхню увагу. При цьому, надзвичайно приємно почути про себе як «про найбільш наближену особу до керівництва факультету», а також з великою честю сприймаю зарахування мене до претендентів на заступників та наступника декана.

Однак, залишається не зрозумілим, у чому ж полягає «підла зрада» мого шановного наукового керівника Петра Павловича Захарченка? І заміж за нього не виходила, і присяг не проголошувала, а зрадила. Певно, вона вбачається у тому, що не підтримала тоді та не розділяю нині його пафосний, публічний, ганебний виступ на Конференції трудового колективу Університету, в якому звучали безпідставні звинувачення на адресу наших колег у вчиненні злочинів, виливався бруд на рідний факультет.

Отже, інакодумство та незгода з його баченням світу нині вбачаються зрадою та переслідуються? Тобто іншої думки, окрім його, існувати не може?

Разом з тим, із вдячністю сприймаю нагоду, що дозволила мені поспілкуватися із Степанченко Оленою. Ми є подругами, разом навчалися на одному курсі аспірантури, мали спільного наукового керівника. Вона уже давно переїхала до Лондона. Раніше ми час від часу спілкувалися, проте в останні роки нагоди не траплялося, а тут – «не було б щастя, так нещастя допомогло». Так от, Оленочка ні сном, ні духом про заяви, таблиці, звернення до МОН чи НАЗЯВО. Більше того, вкрай обурена фактом незаконного використання її імені, фальсифікації документів, поширенням недостовірної інформації. Дані злочинні вчинки, безумовно, отримають свою належну юридичну оцінку.

Проте, тут виникає питання: як так сталося, що спільнота, яка начебто бореться із злом, зухвало використовує чужі імена, фальсифікує документи, розповсюджує завідомо неправдиву інформацію, встановлює факти, виносить рішення, зводить наклепи? Напевно, тут «собака в іншому місці зарита?» Як так сталося, що дописувачі-викладачі, переступивши допустимі межі, навіть забулися про існування презумпції невинуватості?

Із жалем для дописувачів повідомляю, що не зможу потрапити до Книги рекордів Гіннеса за фактом плагіаторства. На це є низка підстав, по-перше, даний факт не встановлено жодним уповноваженим на те органом. По-друге, порівняння відповідних фрагментів у наведеній таблиці свідчить, що у дисертації та статті містяться посилання на одні і ті ж джерела, з яких були взяті відповідні цитати, на які є посилання. Відтак, у даному випадку має місце використання спільної історіографічної літератури, при цьому, автор не намагався привласнити чужі результати, що є ключовою ознакою плагіату (Лист МОН України від 23.10.2018 № 1/9-650).

По-третє, в інших випадках наведені збіги не містять запозичення наукових ідей, привласнення чужих результатів і не несуть наукового навантаження. Вони стосуються загальних описів, мовних зворотів, загальновідомих фактів, класифікацій, що також не є плагіатом. Якщо звернутися, наприклад, до британської практики аналізу текстів на наявність академічної не доброчесності за допомогою міжнародної антиплагіатної системи Turnitin, то такі випадки оцінюються як “poor academic quality” (недостатня академічна якість) окремих абзаців. По-четверте, здійснений переклад, ймовірно, відбувався в спеціальній програмі, яка, подекуди, перекладала так, як це потрібно замовникам та виконавцям цієї акції.

Спеціально для них наводжу приписи абзацу 2 частини 4 статті 42 Закону України «Про освіту». Вони передбачають, що академічний плагіат – це оприлюднення (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості) та/або відтворення опублікованих текстів (оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства.

Усе не було б так сумно, коли б саме дописувачі не були винуватцями публічного обливання брудом Університету із славетною, 185-річною історією факультету, невід’ємною складовою якого є його викладачі.

Цікаво, чому саме зараз? Кому це потрібно? Хто є замовником, а хто виконавцем? Відповіді дуже прості. Нинішній час – це період перед виборами ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка та декана юридичного факультету, тому зазнають цькування, саме ті особистості, що мають найбільшу підтримку серед науково-педагогічного персоналу, ті, хто своєю працею змінює та наповнює факультет життям, ті, хто живе і працює відкрито і чесно, не використовуючи при цьому брудні методики.

Виконавцями чорної роботи є фейкові люди, а от прізвища замовників читаються між рядками їх дописів, виступів. Вони не гребують нічим: ні святим, ні моральним, ні рідним, ні доброчесним, адже затьмарені своїми амбіціями, омріяними посадами та заздрістю. Невже вони не знають, що бумеранг завжди повертається?

Іванна Мацелюх